У 16 років більшість лише починає шукати свій шлях, але Данило Ноздря вже прокладає його широкими мазками по полотну історії. У 16 років Данило вже не «перспективна дитина», а повноцінний гравець на світовому арт-ринку, чиї роботи є в колекціях топ-менеджменту та військового керівництва країни.
Наймолодший член Національної спілки художників України, він не просто пише картини — він фіксує пульс Всесвіту та ритм боротьби своєї країни.
3 березня відкривається його 30-та (!!!) персональна виставка, і це цифра, що змушує замовкнути навіть скептиків. Роботи Данила — це сплав нескінченного Космосу та суворої земної реальності.
Його цикл «Важкий шлях до Перемоги» став художнім маніфестом молодого покоління, яке дорослішає під звуки сирен, але не втрачає здатності бачити світло в абстракції. Ми зустрілися з Данилом, щоб зрозуміти: як в одній людині уживаються підліткова безпосередність та масштаб мислителя.
«Мистецтво народжується в тиші майстерні, але живе воно лише тоді, коли знаходить відгук у серцях людей. Я щиро вдячний порталу Київ1 за те, що ви стали моїм “медійним мостом” до глядача. Ваша інформаційна підтримка — це не просто анонси, це віра в те, що навіть у найтемніші часи світло абстракції та енергія Космосу здатні давати людям сили. Завдяки нашому співробітництву мій цикл “Важкий шлях до Перемоги” почули тисячі киян. Дякую, що допомагаєте доводити: українське мистецтво — молоде, зухвале та непереможне. Зустрінемося біля полотен!» – каже Данило Ноздря.
Так почалося наше ексклюзивне інтерв”ю для відвідувачів нашого порталу.
Бути наймолодшим у Спілці художників — це реальне визнання чи просто гарний маркетинговий хід для самої Спілки? Чи не боїшся ти, що цей ярлик «вундеркінда» знецінює твій професіоналізм?
Ну, вундеркіндом мене ніхто не зве. Можливо, один раз бачив це слово в статті Дмитра Нагорного про мене. А в Спілку (поки ще в Молодіжне обʼєднання!) прийняли, бо є мої персональні виставки, міжнародні нагороди і участь у певній кількості колективних виставок НСХУ (а там конкурсний відбір – дуже серйозний!).
Багато хто досі вважає, що абстракція — це «мазня», яку може повторити дитина. Як ти доводиш, що в твоїх полотнах є інтелект і техніка, а не просто випадкові плями?
Як сказав професор Іван Пилипенко: «Данило одразу, восьмирічним, почав писати «дорослі» картини». Це — правда! Ніяких квіточок, чоловічків, собачок! Отак підійшов до мольберту, подарованому бабусею Танею та дідом Тамазі, – й написав першу свою картину «Барви моєї України». До того ж, тема кожної картини підказана мені «Згори». Поки йду східцями до майстерні, отримую космічний посил. Пояснень такому «презенту» не маю. Але класно!!!
Твій цикл «Важкий шлях до Перемоги» дуже емоційний. Але чи не здається тобі, що абстрагування жахів війни — це спроба зробити трагедію «красивою» або «комфортною» для глядача, тоді як реалістичне фото з фронту б’є під дих?
Не згоден. Певно, Ви не звернули увагу, що перші два слова у назві мого «воєнного» циклу – «важкий шлях»?! Важкий!!!!! І на картинах — вибухи, руйнування, кров. Та й мистецтва багато не буває! Хай будуть і картини, і фото, і кінофільми, і театральні спектаклі!!!
Успіх у 16 років неминуче провокує заздрість. Скільки людей «відсіялося» з твого життя після того, як про тебе почали писати медіа? Хто твої справжні друзі?
Мої друзі – школярі (я ж учусь у 9 класі звичайної школи). І вони не сильно переймаються, що я – художник. Є також один старший друг — художник, всесвітньо відомий український авангардист Андрій Копчак. Він мені дав стільки творчих порад!!! Нам легко спілкуватись, бо ми малюємо в трохи різних стилях. Певно, мені багато хто заздрить. Але я про це не думаю. Тепер головне — за кілька років поступити до художньої академії! Взагалі, заздрісниками «займається» моя бабуся Таня (як мій арт-продюсер). Вона іх «відсіює» (як Ви кажете) з нашого життя. Однак вона каже, що таких дуже мало. А ще вона каже: мене від заздрісників рятує те, що я пишу картини, не схожі на інших художників. Отак!
Чи не буває моментів, коли тобі хочеться просто «послати все до біса», бути звичайним підлітком і не відповідати завищеним очікуванням арт-критиків?
Так я і є звичайний (!) підліток (ходжу до школи, займаюсь боксом, граюсь із друзями в телефоні, люблю атракціони в ТРЦ «Республіка», влітку займаюсь серфінгом). А картини пишу або на канікулах, або зранку по суботах.
Чи є людина, якій ти принципово ніколи не продаси свою картину, навіть за дуже великі гроші? Де проходить межа між мистецтвом і бізнесом для Данила Ноздрі?
Якщо чесно, то картин я продав ще не так багато. Мої картини (на думку психологів) налаштовують людей на позитивні добрі думки. Тому, певне, зможуть «вправити » мізки навіть ворогу! Жарт!!!
30 виставок до 16 років — це шалений темп. Ти не боїшся, що до 20 років ти скажеш у мистецтві все, що міг, і залишишся «пустою оболонкою» без нових ідей?
Впевнений: справжній художник пише картини, щоб їх дивились люди. Пишеться — пишу! Про інше поки не замислююсь!
Назви свою найпереоціненішу роботу. Ту, яку всі хвалять, але яку ти сам вважаєш невдалою або «прохідною»?
А Ви знаєте, що художники, коли не задоволені своєю картиною, підправляють її. І не один день чи рік! Ви ж знаєте, скільки часу Да Вінчі «виправляв» свою Мону Лізу ?! А ще можна поверх «невдалоі» роботи написати нову (другим шаром).
Київська арт-спільнота — це підтримка чи «кубло зі зміями», де досвідчені майстри лише чекають, коли «молодий геній» помилиться? Як ти тримаєш удар?
Певне, мені повезло спілкуватись із порядними старшими колегами по творчості. Можливо, «кубло» є скрізь, у кожній галузі життя. Головне — не зациклюватись. Іти вперед, мріяти, вірити в краще…
Коли настане день нашої Перемоги, тематика війни перестане бути наскрізною. Про що ти будеш писати тоді? Чи не боїшся ти втратити свій головний на сьогодні творчий імпульс?
«Воєнна» тематика — десь лише 1/10 моєї творчості. А писати буду те, що «пришлють Згори». Хоч квіти, хоч війну, хоч печери, хоч Космос. Аби з натхненням…
* * *
Інтерв’ю з Данилом залишає дивний, але світлий післясмак. Здається, що за його плечима — не шістнадцять років, а століття спостережень за зірками та рухами людської душі. Його абстракція — це не спроба втекти від реальності, а спосіб її переосмислити, зробити її витривалою і, зрештою, переможною. Коли дивишся на його роботи, розумієш: поки у України є такі художники — молоді, зухвалі та глибоко відчуваючі свою землю — наш «важкий шлях» обов’язково приведе до світла. І це світло Данило вже почав наносити на свої полотна.
