Сьогодні ми продовжуємо аналізувати феномен “ухилянства”.
Важливо розрізняти ухилення від законних мобілізаційних процедур, порушення правил військового обліку, самовільне залишення військової частини та дезертирство. Це різні явища з різними причинами й правовими наслідками. Так само не можна вважати кожного чоловіка, який не служить, ухилянтом: закон передбачає відстрочки, звільнення та інші підстави, а військова служба — не єдина форма участі громадянина в обороні країни.
Ухилянство в Україні: причини, масштаби, мобілізація та прогнози
Чому українці уникають військової служби, як на це впливають страх, корупція та недовіра до держави, чи зростатиме ухилянство і що може змінити ситуацію.
Україна зіткнулася не лише з дефіцитом особового складу у війську, а й із кризою суспільного договору про оборону. Поки одні громадяни роками воюють на фронті, інші намагаються уникнути мобілізації. Чи йдеться про втрату патріотизму, природну реакцію на затяжну війну або наслідок системних помилок держави? І що потрібно зробити, щоб захист країни знову сприймався не як примус, а як спільна відповідальність?
Україна без козацького міфу: звідки взялося ухилянство
Українська історична пам’ять сповнена образів людей, які брали до рук зброю, захищали власну землю, повставали проти поневолення та боролися за право самостійно визначати своє майбутнє. Козацтво, повстанський рух, боротьба за незалежність, добровольчий рух 2014 року, масове волонтерство після 24 лютого 2022-го — усе це стало частиною національної ідентичності.
Тому феномен ухилянства викликає не лише практичне занепокоєння через нестачу військових. Він зачіпає глибше питання: як суспільство, яке продемонструвало надзвичайну готовність до спротиву на початку повномасштабного вторгнення, поступово дійшло до ситуації, коли мобілізація стала одним із найконфліктніших питань суспільного життя?
На перший погляд, суперечність очевидна. Українці, які в перші тижні великої війни добровільно вступали до територіальної оборони, записувалися до військкоматів, вивозили дітей, евакуювали літніх людей і збирали кошти на армію, — і ті самі українці, частина яких сьогодні уникає зустрічей із представниками територіальних центрів комплектування, шукає законні підстави для відстрочки або намагається залишитися поза системою мобілізації.
Однак у цій історії немає містичної зміни національного характеру. Є війна, яка триває роками, змінює поведінку людей, виснажує ресурси та випробовує межі особистої готовності до самопожертви.
Головна теза полягає в тому, що ухилянство — це не одна причина й не одна категорія людей. Це сукупність поведінкових, соціальних, економічних, психологічних і політичних реакцій на тривалу війну та на те, як держава організовує залучення громадян до оборони.
Ухилянство — не доказ автоматичної втрати патріотизму. Це складне явище, в якому переплітаються страх, недовіра, втома від війни та проблеми державної системи.
У грудні 2025 року аналітики Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень при Шведському інституті міжнародних відносин зафіксували у своєму дослідженні зростання труднощів із набором військовослужбовців, які посилювалися з 2023 року. Водночас дослідники розглядали проблему не як доказ зникнення української волі до спротиву, а як наслідок складної взаємодії військових потреб, суспільних настроїв і державної політики.
Це принципове розрізнення. Адже якщо вважати ухилянство наслідком виключно моральної деградації, то й відповідь буде переважно каральною. Якщо ж бачити в ньому індикатор системних проблем, доведеться змінювати не лише поведінку громадян, а й саму систему мобілізації та проходження військової служби.
Козацька спадщина не є генетичною гарантією мужності
Популярне запитання про те, чому нащадки відважних козаків не поспішають захищати країну, емоційно зрозуміле, але аналітично не зовсім коректне.
Історична спадщина не передається у вигляді незмінного набору рис характеру. Козацьке суспільство мало власні політичні, економічні та військові обставини, а його історія складалася не лише з героїчних походів, а й із компромісів, внутрішніх конфліктів, соціальної нерівності та боротьби за особисті привілеї.
Так само й сучасна Україна не є однорідною спільнотою, в якій усі громадяни однаково оцінюють ризик, обов’язок і допустиму ціну особистої участі у війні.
На початку повномасштабного вторгнення діяли надзвичайно сильні мобілізаційні чинники: безпосередня загроза окупації, емоційний шок, невизначеність майбутнього, відчуття історичного моменту та переконання, що від дій кожного залежить виживання країни.
З часом війна стала повсякденною реальністю. Натомість ризик загинути, отримати поранення, втратити здоров’я або надовго залишити сім’ю нікуди не зник. Зникла передусім початкова невизначеність щодо самого факту війни: суспільство зрозуміло, що вона може тривати значно довше, ніж очікувалося.
Люди почали планувати життя на роки вперед, а не лише на найближчі тижні. І саме тут виник конфлікт між потребами армії, яка має поповнювати особовий склад, і прагненням громадян зберегти власне життя, здоров’я, родину та професійне майбутнє.
У 2025 році 58,5% опитаних у дослідженні Інституту соціальної та політичної психології вважали зрозумілим страх перед мобілізацією. Це показник амбівалентності суспільних оцінок, а не підтримки незаконного ухилення.
Отже, питання полягає не в тому, чи зникли в українців козацькі гени. Такого механізму взагалі не існує. Питання в тому, чи здатна сучасна держава перетворити патріотизм на стійку систему оборони, яка витримує не лише перші місяці надзвичайної мобілізації, а й роки виснажливої війни.
Чому люди уникають мобілізації: сім причин
1. Страх смерті та незворотної зміни життя
Це найпростіша, найочевидніша й водночас найменш зручна для публічної дискусії причина.
Військова служба під час великої війни — не абстрактний громадянський обов’язок. Вона може означати загибель, поранення, інвалідність, психологічну травму, втрату здоров’я або тривалу розлуку з родиною. Людина може підтримувати Україну, донатити на військо, допомагати переселенцям і водночас боятися особисто опинитися на фронті.
Ці почуття не обов’язково суперечать одне одному.
Патріотизм — це ставлення до своєї країни. Готовність воювати — конкретне рішення, пов’язане з ризиком для життя. Вони можуть збігатися, але не є тотожними.
Саме тому моральне засудження не завжди змушує людину змінити поведінку. Якщо страх сильніший за відчуття обов’язку, вона шукатиме спосіб уникнути небезпеки.
Додатково працює психологічний механізм відкладення: поки мобілізація не торкнулася особисто, людина переконує себе, що проблема її не стосується. Вона сподівається, що війна завершиться, ситуація зміниться або відповідальність візьме на себе хтось інший.
Для частини громадян це тимчасова реакція на страх. Для інших — стратегія поведінки, яка поступово перетворюється на звичку.
Але страх сам по собі не пояснює масштабів проблеми. Він існує в будь-якій війні. Питання полягає в тому, чому одні люди долають його й служать, а інші намагаються уникнути служби. Тут на перший план виходять довіра, справедливість, умови проходження служби та відчуття власної відповідальності.
2. Невизначеність: люди бояться не лише фронту, а й відсутності зрозумілих правил
Одним із ключових чинників демотивації є невизначеність щодо тривалості служби, можливостей ротації, відпусток і перспектив повернення до цивільного життя.
Людина може бути готовою прийняти складне рішення, якщо розуміє його умови. Але готовність істотно знижується, коли вона не знає, на який термін фактично втрачає контроль над власним життям.
Якщо потенційний військовослужбовець не розуміє, коли зможе побачити дітей, чи матиме змогу відновити здоров’я, як довго служитиме та за яких умов відбудеться переведення, то страх стає не просто страхом перед бойовим завданням. Він перетворюється на страх перед невизначеним майбутнім.
У квітні 2026 року під час обговорення мобілізації в Interfax-Україна представники дослідницької групи InfoLight.UA назвали невизначеність строків служби, недовіру до військового керівництва та підозри щодо корупції в ТЦК і військово-лікарських комісіях серед головних чинників мобілізаційних труднощів. Дослідження включало понад 500 глибинних інтерв’ю та близько 5000 онлайн-анкет; його результати слід трактувати з урахуванням описаної авторами методології.
Висновок простий: для людини важливий не лише ризик, а й розуміння правил, за якими вона має цей ризик прийняти.
Держава не може гарантувати, що військова служба буде безпечною або що війна завершиться до певної дати. Проте вона може зробити процедури зрозумілішими, забезпечити прозорість кадрових рішень і визначити реалістичні механізми відпочинку, лікування та ротації.
3. Криза довіри: чому громадяни не завжди вірять державі
Мобілізація спирається не тільки на закон, а й на легітимність. Люди мають розуміти, що правила однакові для всіх, а держава не використовує свої повноваження вибірково.
Коли суспільство бачить повідомлення про корупційні скандали, незаконне збагачення посадовців, зловживання під час оформлення відстрочок або порушення прав громадян, виникає відчуття подвійних стандартів.
Якщо одна людина проходить військову службу, а інша, маючи аналогічні обставини, може уникнути її завдяки зв’язкам або грошам, це підриває довіру не лише до конкретного органу, а й до самої ідеї справедливого розподілу обов’язків.
У цьому полягає одна з найбільш небезпечних закономірностей: корупція в мобілізаційній системі коштує державі більше, ніж незаконно отримані гроші. Вона знецінює готовність законослухняних громадян виконувати свої обов’язки.
Водночас важливо не робити з окремих випадків висновок про всіх працівників ТЦК або про всю систему військового управління. Таке узагальнення було б несправедливим і не допомогло б розв’язати проблему.
Але так само неправильно відкидати задокументовані порушення як ворожу пропаганду лише тому, що вони можуть бути використані противником.
У серпні 2026 року hromadske опублікувало розслідування щодо звинувачень у насильстві та незаконному утриманні людей працівниками мобілізаційних органів. Видання проаналізувало судові матеріали й наголосило на значенні реальної відповідальності за порушення. Водночас журналісти застерігали від перенесення відповідальності за окремі випадки на всю систему.
Звідси випливає принцип: законність мобілізації має підтверджуватися не лише документами, а й реальною поведінкою посадовців.
4. Нерівність тягаря війни
Для суспільної довіри важливо не тільки те, скільки людей служать, а й те, як розподіляються ризики.
Коли одні військовослужбовці роками залишаються у зоні бойових дій, інші виконують завдання в тилу, а частина громадян живе майже без змін, виникає відчуття нерівності.
Сам по собі розподіл завдань між фронтом і тилом є необхідним: армія потребує логістики, зв’язку, медицини, ремонту, навчання, планування та адміністративного забезпечення. Не кожна тилова посада означає привілей, так само як не кожна відстрочка є зловживанням.
Проблема починається там, де суспільство не розуміє логіки рішень або бачить, що вплив і гроші дають переваги над законними підставами.
Відчуття несправедливості створює замкнене коло. Люди, які вже служать, вважають, що держава не забезпечує рівного розподілу обов’язків. Люди, які ще не служать, сприймають мобілізацію як ризик бути використаними несправедливо. Обидві групи втрачають довіру до системи.
У результаті мобілізація перестає сприйматися як спільний обов’язок і дедалі більше нагадує змагання за можливість уникнути найбільш небезпечної частини війни.
5. Проблеми всередині війська
Було б помилкою пояснювати ухилянство лише поведінкою цивільних. Існує ще одна, не менш важлива проблема: небажання йти на службу може бути пов’язане з тим, що люди знають або чують про умови служби тих, хто вже перебуває у війську.
Йдеться про виснаження, тривале перебування на передовій, проблеми з відпочинком, недосконалу підготовку, конфлікти з командуванням, недостатню забезпеченість окремих підрозділів і невизначеність перспектив.
У березні 2026 року аналітики Carnegie Endowment for International Peace наголосили, що проблеми з комплектуванням українського війська не можна звести лише до правил мобілізації. На здатність армії зберігати особовий склад впливають умови служби, якість управління, виснаження військових і невизначеність щодо ротацій.
Це означає, що система може одночасно набирати нових людей і втрачати частину вже підготовлених військовослужбовців через самовільне залишення частини, проблеми зі здоров’ям, виснаження або інші причини.
Якщо держава зосереджується лише на кількості мобілізованих, не приділяючи достатньої уваги утриманню військових у строю, вона ризикує постійно компенсувати новими людьми втрати, яких можна було б частково уникнути завдяки кращому управлінню.
У такій ситуації мобілізація стає схожою на наповнення посудини з тріщинами: що більше ресурсів спрямовується на поповнення, то важливіше усувати причини їхньої втрати.
6. Економічні інтереси та відповідальність перед родиною
Війна не скасовує економічних обставин. У багатьох сім’ях є діти, літні батьки, кредити, підприємства або люди, чий дохід залежить від конкретного члена родини.
Частина чоловіків переконана, що їхня робота в цивільному секторі допомагає утримувати сім’ю, сплачувати податки, підтримувати економіку або фінансувати допомогу військовим.
Іноді це обґрунтована позиція. Країна справді потребує фахівців у критично важливих галузях, а економіка, що працює, є складовою обороноздатності.
Проте економічна аргументація може перетворюватися і на спосіб раціоналізувати особисте небажання служити. Людина переконує себе, що її внесок у цивільному житті настільки важливий, що обов’язок захищати країну має виконувати хтось інший.
Відрізнити реальну суспільну необхідність від зручного виправдання можна лише через прозорі критерії: які саме посади критично важливі, хто має право на відстрочку, як підтверджується необхідність бронювання і чи не перетворюється механізм захисту економіки на привілей для окремих груп.
7. Втома суспільства та зміна ставлення до війни
На початку вторгнення Україна жила в режимі надзвичайної мобілізації. Сьогодні війна впливає на людей уже не лише через безпосередню небезпеку, а й через накопичену втому.
Люди переживають загибель знайомих, втрату домівок, тривалі повітряні тривоги, економічні труднощі, розлуку з близькими та невизначеність майбутнього. Для багатьох війна перестала бути подією, яка мобілізує емоції, і стала обставиною, в якій потрібно щодня будувати життя.
У березні 2025 року Інститут соціальної та політичної психології НАПН України оприлюднив результати моніторингу суспільних настроїв. Частка респондентів, які вважали зрозумілим прагнення ухилитися від мобілізації, посилаючись на те, що ніхто не хоче помирати, становила 58,5% проти 54% у 2024 році. Водночас 39% опитаних заявляли, що відчувають сором щодо чоловіків, які ховаються від мобілізації. Ці показники свідчать про суперечливість суспільних оцінок, а не про загальне схвалення ухилянтства. Людина може вважати ухилення неправильним, але водночас розуміти страх того, хто намагається уникнути смерті.
Саме ця подвійність і є важливою характеристикою сучасного суспільного настрою.
Ухилянство і дезертирство: чому не можна змішувати різні явища
У суспільній дискусії словом «ухилянт» часто називають усіх чоловіків, які не перебувають на фронті. Це емоційно зручна, але аналітично хибна категорія.
Вона змішує людей, які мають законні підстави для відстрочки, тих, хто порушує правила військового обліку, осіб, які незаконно уникають призову, і військовослужбовців, які самовільно залишають частину або дезертирують.
Юридично це різні ситуації.
Відстрочка, передбачена законом, не є ухиленням. Порушення правил військового обліку не тотожне кримінальному ухиленню від військової служби. Самовільне залишення військової частини та дезертирство також мають різні юридичні ознаки, навіть якщо в суспільній дискусії їх нерідко об’єднують.
Це розрізнення важливе не лише для юристів. Якщо держава не розділяє різні категорії, вона ризикує застосовувати однакові заходи до людей із принципово різними обставинами.
А суспільство, яке бачить усіх поза військом як ухилянтів, втрачає здатність обговорювати справжні причини проблеми.
Що показує статистика
Понад 311 тисяч кримінальних проваджень щодо самовільного залишення військових частин і дезертирства було зареєстровано від початку повномасштабної війни до жовтня 2025 року. Це кількість проваджень, а не доведена кількість унікальних правопорушників.
За даними, які Офіс генерального прокурора надав у листопаді 2025 року, від початку повномасштабного вторгнення до жовтня 2025 року правоохоронці зареєстрували 311 327 кримінальних проваджень щодо самовільного залишення військової частини та дезертирства.
Із них 255 тисяч стосувалися самовільного залишення частини, а 56,2 тисячі — дезертирства. Лише за перші десять місяців 2025 року було зареєстровано приблизно 162,5 тисячі проваджень щодо самовільного залишення частини та близько 21,6 тисячі щодо дезертирства.
Ці цифри потребують обережного трактування.
По-перше, кримінальне провадження не дорівнює встановленому факту вини. По-друге, кількість проваджень не обов’язково відповідає кількості унікальних людей: щодо однієї особи можуть виникати повторні епізоди або провадження. По-третє, ці дані стосуються військовослужбовців, які самовільно залишили місце служби або дезертирували, а не всіх цивільних, які уникають мобілізації.
Тому використовувати цифру понад 311 тисяч як кількість «ухилянтів в Україні» було б некоректно.
Водночас динаміка реєстрації проваджень демонструє серйозність кадрових і дисциплінарних проблем, які не можна пояснити виключно поведінкою цивільних.
Чому на початку війни добровольців було більше, а тепер мобілізація стала проблемою
Щоб зрозуміти нинішню ситуацію, необхідно порівняти дві принципово різні фази війни.
У 2022 році українці захищали країну в умовах безпосередньої загрози її існуванню. Багато хто не знав, чи втримається Київ, чи не окупують інші міста, чи матиме Україна можливість продовжувати опір. Добровільний вступ до війська був для частини громадян способом негайно вплинути на події.
До цього додавалася висока довіра до горизонтальних зв’язків: люди йшли служити разом із друзями, колегами, сусідами, знайомими. Волонтерські мережі та територіальна оборона створювали відчуття спільної справи.
Але добровольча мобілізація має обмежений ресурс. Не всі громадяни можуть або хочуть служити одночасно, а люди, які готові піти на фронт у момент надзвичайної небезпеки, не обов’язково зберігатимуть таку готовність через три, чотири чи п’ять років.
У міру затягування війни змінюється і структура мотивації. Емоційний імпульс поступається місцем раціональному розрахунку. Людина оцінює ризики, перспективи, умови служби, відповідальність перед сім’єю та поведінку держави.
Це не означає, що патріотизм зникає. Це означає, що одного патріотизму недостатньо для забезпечення тривалого комплектування армії.
Справедливість мобілізації — це не лише питання законності. Це також питання того, чи однакові правила діють для громадян незалежно від їхніх статків і зв’язків.
У дослідженні Carnegie Endowment, опублікованому в березні 2026 року, наголошується на важливій закономірності: після завершення основного етапу українського наступу 2023 року потік добровольців зменшився, а ставка на примусові механізми залучення не завжди забезпечувала бажану якість поповнення. Дослідники також звертають увагу на відмінності між підрозділами: одні краще залучають і утримують людей, ніж інші, навіть працюючи в межах однієї державної системи.
Це ще раз підтверджує: проблема не зводиться до кількості чоловіків призовного віку. Важливо, наскільки ефективно держава перетворює наявний людський ресурс на підготовлені, мотивовані й забезпечені підрозділи.
Чи справді українці стали менш патріотичними?
Відповідь залежить від того, що саме ми називаємо патріотизмом.
Якщо це готовність особисто ризикувати життям на фронті, то тривала війна справді виявляє різке зниження готовності частини населення до такого кроку.
Якщо ж патріотизм означає підтримку незалежності України, допомогу військовим, сплату податків, волонтерство, збереження української культури та готовність працювати заради майбутнього країни, картина буде складнішою.
Ці форми участі не замінюють військову службу там, де вона необхідна, але їх не можна автоматично прирівнювати до байдужості або нелояльності.
Водночас важливо не впадати в протилежну крайність і не стверджувати, що кожен, хто ухиляється від служби, компенсує це донатами чи цивільною роботою. Таких даних немає, а індивідуальні мотиви можуть бути різними.
Поповнювати військо важливо. Але не менш важливо зберігати підготовлених військовослужбовців, забезпечувати відновлення та усувати причини, які призводять до втрати особового складу.
Проблема полягає в тому, що суспільство дедалі важче погоджується з єдиним моральним стандартом поведінки в умовах війни.
Для одних служба — безумовний обов’язок, який не залежить від особистих страхів. Для інших — обов’язок, що має враховувати справедливість системи, обставини сім’ї та межі особистого ризику. Для третьої групи головним стає право зберегти власне життя, навіть якщо це суперечить суспільним очікуванням.
Усі ці позиції співіснують, і саме їхнє зіткнення визначає нинішню дискусію.
Найнебезпечніший сценарій — не саме існування людей, які бояться мобілізації, а перетворення уникнення служби на соціальну норму, яку суспільство більше не вважає проблематичною.
Коли люди перестають вірити, що правила справедливі, а участь у війні має зрозумілий сенс, навіть сильні патріотичні почуття можуть не перетворюватися на готовність служити.
Що держава робить неправильно: головні системні помилки
У дискусії про мобілізацію часто пропонують два прості рішення: посилити покарання або активніше закликати громадян до патріотизму. Обидва інструменти можуть мати певне значення, але жоден не вирішує проблему самостійно.
Помилка перша. Ставка на примус без достатнього відновлення довіри
Примусові механізми можуть забезпечувати виконання законних рішень, але не здатні автоматично створити мотивацію.
Якщо людина вважає систему несправедливою, посилення тиску може змусити її виконати вимогу, але водночас посилити бажання уникати контакту з державою в майбутньому.
Це не аргумент проти законної мобілізації. Це аргумент проти переконання, що мобілізаційні проблеми можна вирішити лише збільшенням кількості перевірок, штрафів і затримань.
Помилка друга. Недостатня увага до якості підготовки
Людина, яка боїться війни, хоче знати, що її належно навчать, забезпечать необхідним спорядженням, пояснять завдання та не відправлятимуть на небезпечні ділянки без достатньої підготовки.
Військовий вишкіл не усуває ризику загинути, але може зменшувати невизначеність і підвищувати впевненість у власних можливостях.
Якщо суспільство не бачить переконливих доказів того, що держава здатна забезпечити якісну підготовку, рекрутинг втрачає конкурентоспроможність.
Помилка третя. Недостатня передбачуваність служби
Держава не завжди може визначити точну дату завершення служби для кожного військовослужбовця в умовах війни. Однак вона може встановлювати прозорі правила ротацій, відпусток, лікування, переведень і кадрового планування.
Невизначеність не можна повністю усунути, але її можна обмежити.
Помилка четверта. Слабка відповідальність за зловживання
Коли повідомлення про порушення прав громадян або корупцію не супроводжуються переконливими результатами розслідувань, виникає враження безкарності.
У такій ситуації офіційні заклики до законності втрачають переконливість.
Помилка п’ята. Комунікація замість змін
Пояснювати суспільству необхідність мобілізації важливо. Проте комунікація не може замінити реформи.
Якщо влада розповідає про справедливі правила, але громадяни продовжують бачити непрозорість, вибірковість і відсутність відповідальності, інформаційна кампанія лише посилюватиме недовіру.
Як боротися з ухилянством: сім напрямів, які можуть дати результат
Ефективна політика має поєднувати законність, невідворотність відповідальності за доведені порушення, добровільне залучення, якісну підготовку та реальні гарантії для військовослужбовців.
1. Єдині правила для всіх
Необхідно посилювати перевірку законності відстрочок і бронювання, усувати корупційні схеми та забезпечувати зрозумілі процедури оскарження рішень.
Водночас перевірки мають захищати людей, які справді мають законні підстави для відстрочки, а не створювати атмосферу підозри щодо кожного громадянина.
2. Належна підготовка до служби
Навчання повинно відповідати реальним завданням, які виконуватиме військовослужбовець. Важливими є не лише базові навички, а й медицина, зв’язок, тактична підготовка, робота з технікою та психологічна адаптація.
Держава має відкрито пояснювати, що саме людина отримає під час підготовки і які компетенції повинна здобути до виконання бойових завдань.
3. Зрозумілі правила ротації та відпочинку
Потрібні прозорі принципи планування служби, регулярного відпочинку, лікування та відновлення. Там, де неможливо гарантувати точні строки, необхідно пояснювати причини й визначати критерії ухвалення рішень.
Це важливо не лише для новобранців, а й для збереження людей, які вже тривалий час воюють.
4. Реальний вибір через рекрутинг
Рекрутинг має дозволяти людині отримувати інформацію про доступні посади, вимоги до кандидатів, навчання та умови служби.
У лютому 2025 року Міністерство оборони України запустило програму добровільного контракту «18–24», що передбачала фінансові стимули, професійну підготовку та соціальні гарантії. Це приклад спроби розширити добровільне залучення через конкретні умови, а не лише через заклики. Водночас ефективність таких програм потрібно оцінювати за фактичним набором, якістю підготовки та утриманням військовослужбовців, а не за самим фактом запуску.
5. Невідворотність відповідальності — без колективного покарання
Порушення закону повинні мати правові наслідки. Але покарання має спиратися на встановлені обставини, належну процедуру та право на захист.
Вибіркове застосування санкцій руйнує довіру, а колективне таврування всіх, хто не служить, лише збільшує суспільний конфлікт.
6. Захист прав громадян і контроль за діями посадовців
Необхідні доступні механізми подання скарг, незалежне розслідування обґрунтованих повідомлень про зловживання та публічні результати розгляду справ.
Захист прав людини не суперечить обороноздатності. Навпаки, він допомагає забезпечити легітимність мобілізаційних процедур.
7. Залучення суспільства до оборони на різних рівнях
Не всі громадяни можуть виконувати однакові завдання. Військова служба є центральною складовою оборони, але державі також потрібні фахівці критичної інфраструктури, медики, інженери, логісти, працівники оборонної промисловості та волонтери.
Потрібно не протиставляти ці ролі, а забезпечити прозорий розподіл обов’язків, щоб суспільство розуміло, чому певні люди отримують відстрочку, які завдання вони виконують і як їхня робота сприяє обороні.
Головний принцип: люди мають бачити не тільки вимогу держави, а й зрозумілу систему відповідальності, підготовки, захисту прав та підтримки тих, хто служить.
Прогноз: чи зростатиме ухилянство в Україні
Найкращий прогноз — не той, у якому держава нескінченно посилює примус, а той, у якому мобілізація стає передбачуванішою, а військова служба — краще організованою.
На це запитання немає достовірної однозначної відповіді. Майбутня динаміка залежатиме від тривалості війни, ситуації на фронті, результативності мобілізаційних реформ, довіри до держави, умов служби та того, наскільки переконливо Україна зможе пояснити суспільству перспективи оборони.
Проте можна виділити три сценарії.
Сценарій 1. Інерційний: посилення уникнення служби
Ймовірність: суттєва за умови збереження нинішніх системних проблем.
Якщо війна триватиме, а правила служби залишатимуться недостатньо передбачуваними, ризик подальшого зростання уникнення мобілізації зберігатиметься.
За такого сценарію частина громадян продовжить шукати законні підстави для відстрочки, інші намагатимуться уникати взаємодії з мобілізаційними органами, а окремі люди вдаватимуться до незаконних схем.
Одночасно може зростати кількість конфліктів між громадянами та представниками держави, поглиблюватися недовіра до ТЦК і посилюватися суспільна поляризація.
Окрема загроза — подальше збільшення випадків самовільного залишення військових частин. Якщо причини виснаження, невизначеності та проблем управління не будуть усунуті, залучення нових людей не обов’язково забезпечуватиме пропорційне збільшення реальної чисельності боєздатного особового складу.
За такого сценарію держава може бути змушена посилювати контроль, але що більшим буде розрив між формальними вимогами та довірою суспільства, то менш ефективною виявлятиметься виключно каральна політика.
Сценарій 2. Реформаторський: стабілізація та поступове відновлення довіри
Ймовірність: залежить від реальних змін, а не від інформаційних кампаній.
Цей сценарій передбачає, що держава послідовно працюватиме над усуненням причин демотивації.
Йдеться про прозоріші правила мобілізації, боротьбу з корупцією, якісну підготовку, кращу організацію служби, передбачуваніші ротації, справедливе бронювання та дієвий контроль за порушеннями.
За таких умов частина громадян, які сьогодні вагаються, може змінити ставлення до військової служби. Не обов’язково всі вони стануть добровольцями, але рівень недовіри та прагнення уникати державних процедур може знизитися.
Успішні підрозділи, які вміють залучати людей, забезпечувати підготовку й підтримувати належні умови служби, можуть стати прикладом для масштабування кращих практик.
Важливим результатом буде не тільки збільшення кількості новобранців, а й зменшення втрат особового складу через проблеми, яких можна уникнути.
Сценарій 3. Змішаний: більше примусу, але без остаточного розв’язання проблеми
Ймовірність: реальна, якщо реформи будуть частковими.
Держава може одночасно вдосконалювати рекрутинг, посилювати контроль за військовим обліком і збільшувати відповідальність за порушення, але не встигати реформувати умови служби та систему управління.
У короткостроковій перспективі це може дати певний результат. Проте якщо першопричини демотивації залишаться, ефект буде обмеженим.
Частина громадян виконуватиме вимоги закону, інша продовжить шукати способи уникнути служби, а кадрові проблеми всередині війська зберігатимуться.
Саме цей сценарій може виявитися найбільш суперечливим: держава формально посилюватиме мобілізаційні можливості, але суспільство не обов’язково стане більш згуртованим.
Чи може зрости патріотизм?
Так, але автоматичного зв’язку між посиленням мобілізаційного тиску та зростанням патріотизму немає.
Патріотичні настрої можуть посилюватися через відчуття реальної загрози, успіхи оборони, приклади взаємодопомоги, довіру до військового командування та переконання, що держава діє справедливо.
Але вони можуть і слабшати, якщо громадяни сприйматимуть мобілізацію як хаотичну, вибіркову або позбавлену зрозумілої перспективи.
Особливо важливо, щоб держава не ототожнювала патріотизм із безумовною підтримкою будь-яких рішень влади. У демократичному суспільстві критика мобілізаційної політики сама по собі не є ознакою нелояльності. Вона може бути способом вимагати ефективнішої оборони.
Водночас критика не скасовує законних обов’язків, а незгода з конкретними рішеннями не виправдовує автоматично порушення закону.
У цьому й полягає складність ситуації: Україні потрібно одночасно забезпечувати оборону, зберігати правову державу та не допустити руйнування суспільної довіри.
До чого варто готуватися Україні
У найближчій перспективі варто очікувати, що мобілізація залишатиметься одним із найчутливіших питань українського суспільства. Навіть успішні реформи не усунуть конфлікт між потребою держави в особовому складі та природним прагненням людей уникнути смертельного ризику.
Водночас необхідно стежити за кількома тенденціями.
Перша — конкуренція між примусом і добровільним залученням. Держава потребуватиме людей, але ефективність рекрутингу дедалі більше залежатиме від якості умов служби та довіри до конкретних підрозділів.
Друга — посилення суспільної вимоги до справедливості. Питання про те, хто служить, хто отримує відстрочку і як розподіляються ризики, залишатиметься одним із головних критеріїв оцінювання державної політики.
Третя — боротьба за інформаційний простір. Реальні проблеми мобілізації можуть використовуватися російською пропагандою для поглиблення розколу між військовими та цивільними, між державою й суспільством. Проте протидія дезінформації не повинна перетворюватися на замовчування справжніх порушень.
Четверта — необхідність зберігати досвідчених військовослужбовців. Армії потрібні не лише нові люди, а й механізми відновлення, підготовки, ротації та утримання тих, хто вже служить.
П’ята — потреба в довгостроковій моделі оборони. Країні необхідно планувати не лише поточне поповнення підрозділів, а й систему підготовки резерву, професійного розвитку військових, соціальної підтримки ветеранів і повернення людей до цивільного життя.
Ці тенденції не є взаємовиключними. Україна може одночасно посилювати мобілізаційні заходи, реформувати рекрутинг і поступово відновлювати довіру. Питання в тому, чи вдасться перетворити ці процеси на єдину послідовну політику.
Що має змінитися, аби служба перестала сприйматися як покарання
Є одна принципова відмінність між системою, яка лише вимагає виконання обов’язку, і системою, яка створює умови для його виконання.
У першому випадку громадянин бачить перед собою вимогу, санкцію за її невиконання та невизначене майбутнє.
У другому — він розуміє, чому його залучають, які завдання виконуватиме, як проходитиме підготовка, які права матиме, на яку підтримку зможе розраховувати і як держава реагуватиме на порушення з боку посадовців.
Це не означає, що військова служба має стати безризиковою або що кожен громадянин зможе самостійно обрати будь-які умови. Війна обмежує свободу вибору, а військові потреби не завжди дозволяють задовольнити індивідуальні побажання.
Однак навіть у таких умовах є простір для справедливіших процедур, кращого управління, прозорішого кадрового планування та поваги до людської гідності.
Важливим буде й ставлення до тих, хто повертається з фронту. Якщо суспільство та держава не забезпечуватимуть належної підтримки ветеранам, лікування, психологічної реабілітації, професійної адаптації та можливостей для цивільного життя, це впливатиме на готовність інших людей приймати рішення про службу.
Люди оцінюють не лише те, що відбувається під час війни, а й те, як країна поводитиметься з ними після неї.
Висновок: проблема не в козацькій крові, а в довірі, справедливості та здатності держави до змін
Феномен ухилянства — один із найскладніших тестів для сучасної України. Він показує межі добровільної мобілізації, суперечності між особистими інтересами та суспільним обов’язком, а також проблеми, які виникають, коли війна триває довше, ніж люди готові були собі уявити.
Було б помилкою пояснювати все боягузтвом. Було б так само неправильно виправдовувати будь-яке ухилення страхом або недовірою до держави.
Війна справді вимагає від громадян важких рішень. Держава має право забезпечувати виконання законних обов’язків, але водночас повинна відповідати за справедливість процедур, якість підготовки, дотримання прав людини та ефективність військового управління.
Україні потрібні не лише нові мобілізовані, а й система, яка допомагає їм ставати підготовленими військовослужбовцями, підтримує тих, хто вже воює, та не втрачає людей через проблеми, яких можна уникнути.
Прогноз на майбутнє залежить від того, чи зможе держава перейти від переважно конфліктної моделі взаємодії з громадянами до моделі зрозумілих правил, взаємної відповідальності та довіри. Якщо цього не станеться, ризик подальшого ухилення, кадрового виснаження й суспільної поляризації залишатиметься високим. Якщо ж реформи дадуть відчутний результат, частина нинішньої демотивації може бути подолана.
Українська історія не гарантує мужності кожному поколінню. Вона лише нагадує, що свобода ніколи не була безкоштовною.
Головне завдання сьогодні — зробити так, щоб обов’язок захищати країну був не лише юридично визначеним, а й суспільно зрозумілим, справедливим та підкріпленим довірою до держави. Саме від цього залежатиме, чи зможе Україна зберегти людський ресурс для оборони, подолати нинішню кризу мобілізації та залишитися згуртованою державою в умовах затяжної війни.
Що відомо про феномен ухилянства в цифрах
| Показник | Значення | Що він означає |
|---|---|---|
| Провадження щодо самовільного залишення частини та дезертирства, січень 2022 — жовтень 2025 року | 311 327 | Загальна кількість зареєстрованих проваджень за даними Офісу генпрокурора, оприлюдненими NV |
| Провадження щодо самовільного залишення частини за перші 10 місяців 2025 року | близько 162 500 | Показник реєстрації справ, а не кількість доведених злочинів |
| Провадження щодо дезертирства за перші 10 місяців 2025 року | близько 21 600 | Окрема категорія проваджень |
| Частка опитаних, які вважали зрозумілим прагнення уникнути мобілізації через страх смерті, 2025 рік | 58,5% | Результат дослідження суспільних настроїв |
| Частка опитаних, які заявили про сором щодо чоловіків, що ховаються від мобілізації, 2025 рік | 39% | Інший показник того самого дослідження |
Джерела: NV, Інститут соціальної та політичної психології НАПН України.
Наведені показники стосуються різних явищ і не повинні додаватися один до одного. Дані про кримінальні провадження щодо військовослужбовців не є статистикою всіх цивільних, які уникають мобілізації.
P.S. Автор висловлює щиру вдячність нейромережі Chat GPT за допомогу в підготовці цього матеріалу.


