У Скарбниці Національного музею історії України відкрилася унікальна виставка «Коштовний спадок Козацької України», присвячена феномену українського бароко. Експозиція демонструє маловідомий бік Гетьманщини — епоху розкоші, майстерності золотарства та глибоких духовних пошуків.
Основою проєкту є предмети сакрального призначення, що були виготовлені та придбані на пожертви тогочасних меценатів. Експозиція розділена на чотири тематичні зони, що знайомлять із побутом і культурою різних верств суспільства — від гетьманів до містян, а також розкривають роль монастирів як осередків мистецтва.
Безцінні артефакти
Серед визначних артефактів представлені:
- Шати до ікони Богородиці, створені коштом Івана Мазепи, на яких збереглися сліди спроб знищити герб гетьмана;
- Оклади Євангелія, подаровані Данилом Апостолом та Іваном Ломиковським;
- Світські предмети: срібний кубок Василя Дуніна-Борковського, чайник Степана Томари та алегоричні шлюбні кубки.
Шедеври золотарства (фоторепортаж)
Серед експонатів можна побачити роботи легендарного майстра Івана Равича, зокрема позолочений потир (чашу для причастя) 1749 року та срібний свічник 1721 року.
Особливу увагу привертає Панагія XVII століття, виготовлена в Німеччині та оздоблена золотом, смарагдами, рубінами й перлами — приклад інтеграції України в загальноєвропейський мистецький контекст.
Спадкоємність української культури
Куратор Юрій Полідович зазначив, що виставка поєднує матеріальні коштовності, постаті творців і меценатів та ідею спадкоємності української культури.
Головна мета проєкту — показати через шедеври золотарства національну ідентичність, втілену в бароковому мистецтві, яке козацька еліта залишила нащадкам як фундамент сучасної України.
Окрім ідеї спадкоємності, Юрій Полідович під час відкриття та презентації виставки поділився кількома дуже глибокими спостереженнями щодо того, чому ці предмети є чимось набагато більшим, ніж просто музейними експонатами.
Про “ДНК” українського бароко
Полідович наголошує, що українське бароко XVII–XVIII століть — це не просто запозичений стиль, а спосіб мислення козацької еліти. Через складні візерунки, пишні форми та поєднання золота зі сріблом українці того часу намагалися показати свою приналежність до цивілізованого європейського світу, водночас зберігаючи власну ідентичність.
Про “тихе меценатство”
За словами куратора, більшість представлених речей — це вкладні дари. Це була поширена практика: людина (гетьман, полковник або навіть заможний міщанин) замовляла коштовну річ для храму як подяку Богові або як пам’ять про свій рід. Полідович зауважує, що за кожним окладом Євангелія чи потиром стоїть конкретна людська доля та молитва.
Про полювання на герби (Мазепа та Росія)
Окрему увагу куратор приділяє шатам до ікони Богородиці, що були виготовлені коштом Івана Мазепи. Він акцентує на тому, що на цих шатах є характерні подряпини та затертості саме там, де був герб гетьмана.
«Це живий доказ того, як працювала імперська “damnatio memoriae” — прокляття пам’яті. Але те, що ці речі вціліли попри всі намагання їх знищити або переплавити, — це справжнє диво».
Про майстерність Івана Равича
Полідович детально зупиняється на постаті Івана Равича — “рок-зірки” тогочасного золотарства. Він розповідає, що Равич був не просто ремісником, а справжнім художником, який навчався в Європі та приніс до Києва найсучасніші техніки обробки металу. Його вироби (свічники, чаші) вважалися настільки досконалими, що їх замовляли найвпливовіші люди того часу.
Про монастирі як “креативні хаби”
Куратор руйнує стереотип про те, що монастирі були лише місцем молитви. На прикладі виставки він доводить, що це були головні мистецькі майстерні, де працювали найкращі гравери та золотарі, формуючи те, що ми зараз називаємо “київською школою”.
