Україна входить у фазу, коли залучення іноземної робочої сили стає не просто можливістю, а стратегічною необхідністю для виживання економіки. За оцінками експертів, для стабілізації ринку праці та чисельності населення державі потрібно залучати близько 300 тисяч іноземців щороку.
Такі цифри озвучив президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування та керівник Офісу міграційної політики Василь Воскобойник.
Чому Україні потрібні іноземні руки?
Головна проблема полягає не лише у фізичному дефіциті кадрів, а й у ментальній готовності українського суспільства. Наразі в країні домінує запит на повернення власних громадян, які виїхали через війну, тоді як до ідеї масової імміграції ставлення залишається скептичним.
«Суспільство поки не готове до масового залучення мігрантів. Є запит на повернення українців з-за кордону, але до іноземців ставлення значно стриманіше», — зазначає Василь Воскобойник.
Бар’єри для роботодавців та мігрантів
Окрім соціального неприйняття, існують суттєві економічні перешкоди:
-
Висока вартість найму: Іноземний працівник обходиться дорожче за місцевого. Роботодавець змушений фінансувати житло, оформлення документів, мовні курси та специфічні інструктажі.
-
Конкуренція за кадри: Україна програє боротьбу за трудові ресурси Польщі, Німеччині та Чехії. Через нижчий рівень зарплат наша країна поки не є пріоритетною для кваліфікованих мігрантів.
Статистика: «Крапля в морі»
Поточні цифри виданих дозволів на роботу демонструють величезний розрив між реальними потребами та дійсністю:
| Рік | Кількість дозволів (видано/продовжено) |
| 2021 | ~ 20 000 |
| 2023 | ~ 6 000 |
| 2024 | ~ 6 000 |
| 2025 (прогноз) | 9 000 – 10 000 |
«Це крапля в морі, якщо говорити про реальні потреби економіки», — підкреслює експерт.
Що чекає на бізнес у майбутньому?
Через гострий кадровий голод українські підприємства опиняться перед жорстким вибором:
-
Радикальне скорочення виробництва;
-
Повне закриття бізнесу;
-
Системне залучення іноземної сили.
Фахівці прогнозують, що імміграція зростатиме, але процес буде повільним. Без чіткої державної стратегії, розвитку адаптаційної інфраструктури та відкритого діалогу з суспільством розв’язати проблему дефіциту рук не вдасться.
