25 лютого на території заповідника Бабин Яр буде відкритий пам’ятник громадсько-політичному діячу, учасниці українського визвольного руху, поетесі Олені Телізі. Про це заявив мер Києва Віталій Кличко.
«Київ, Україна на гідному рівні провели заходи зі вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру до 75-ої річниці трагедії. І ми обіцяли також вирішити питання щодо вшанування пам’яті громадсько-політичного діяча, учасниці українського визвольного руху, поетеси Олени Теліги. І в її особі – усіх українських патріотів, які боролися за незалежну Україну, – зазначив Віталій Кличко. – Хочу повідомити, що цієї суботи відбудеться відкриття пам’ятника Олені Телізі, який встановлений – коштом міської громади – на території заповідника Бабин Яр», – зауважив мер Києва.
Мер зазначив, що вартість пам’ятника – близько 8 млн грн.
Олена Теліга народилася в Іллінському під Москвою в інтелігентній, українсько-білоруській родині: батько Іван Опанасович Шовгенів — відомий учений (викладав у Московському інженерному училищі), інженер-гідротехнік, мати — донька православного священика. Коли дівчинці було п’ять років, Шовгеніви переїхали до Петербурга.
У 1918 разом з родиною переїхала до Києва. Тут вона навчається в Жіночій гімназії Олександри Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. 14 листопада 1920 батько, професор Київського політехнічного інституту та директор Департаменту водних, шосейних і грунтових доріг Міністерства шляхів уряду УНР, разом з урядом був евакуйований на територію Польщі до міста Тарнів.
Олена залишається в Києві і у зв’язку із закриттям та реорганізацією приватних навчальних закладів продовжує навчання у приватній школі. Навесні 1922 року матері Олени разом з донькою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України до Тарнова (Польща), де вони зустрічаються з батьком. З липня 1922 родина оселяється в Подєбрадах у Чехословаччині. Батько на той час був ректором Української господарської академії. Тут Олена входить до середовища молодих українських поетів та інтелектуалів. В Чехії Олена отримує «матуру» — атестат.
В Подєбрадах Олена, разом із своїм майбутнім чоловіком Михайлом Телігою брала участь у танцювальній групі Василя Авраменка в 1925—1927 рр. Приязнь перетворилася на любов і їх повінчав православний священик Євген Погорецький 1 серпня 1926 в євангелицькій церкві св. Миколи в Подєбрадах.
У 1923—1929 навчається на історико-філологічному факультеті Українського високого педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі. В цей період розпочинає літературну діяльність, друкується пепеважно в «Літературно-науковому вістнику» (1922—1931), що в той час виходив у Львові під редагуванням Дмитра Донцова, та інших еміграційних виданнях. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.
З вересня 1929 по 1939 проживала у Варшаві. В 1929 у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів в українській школі. У Варшаві Олена продовжує активну мистецьку та громадську діяльність, стає постійним редактором та одним із чільних представників редагованого Дмиторм Донцовим у Львові «Вістника» (1931—1939). Вона виступає з рефератами та поезіями під час літературних дискусій, академій та святкувань, що відбувалися в середовищі української еміграції.
Протягом 1939—1941 перебувала в Кракові. Тут, у грудні 1939, Олена познайомилася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де активно працювала у Культурній референтурі Проводу ОУН, якою керував Олег Ольжич.
Після початку радянсько-німецької війни в липні 1941 в складі похідних груп ОУН разом із чоловіком, Уласом Самчуком і кількома друзями нелегально перейшла кордон і переїхала до Львова, у вересні прибула до Рівного, а 22 жовтня 1941 року автомобілем через Святошин та Брест-Литовське шосе доїхала до окупованого німецькою армією Києва.
У місті організувала Київське відділення Спілки українських письменників (розміщувалася по вулиці Трьохсвятительській 23), відкрила пункт харчування для своїх соратників, співпрацювала з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, 24. Видавала тижневик літератури і мистецтва «Літаври».
В останньому листі з міста Києва вона написала:
«…Ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі і замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому… Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна».
У київський період серед найближчих співробітників О. Ольжича та О. Теліги були Іван Рогач, Орест і Анна Чемеринські, Іван Кошик, її чоловік — Михайло Теліга.
Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов нацистської влади: ігнорувала вказівки гітлерівців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 року почалися арешти. Друзі її попереджали, що гестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала, на що йде, втікати не збиралася. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…». Її заарештували разом з чоловіком, який назвався письменником аби бути з нею. У київському гестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому гестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
Місце та дата загибелі поетеси та її чоловіка невідомі, але оскільки у лютому відбувались масові розстріли у Бабиному Яру, то 21 лютого 1942 року прийнято вважати днем пам’яті української письменниці та її чоловіка.
